Ці два дні були дуже емоційно складними. Насправді, можливо, так і має бути, бо ж паломництво – це перш за все молитва, а молитва ніколи не дається легко. Я, мабуть, не дуже типовий паломник, бо ні до ікони, ні до джерела так і не дійшла. Зате отримала щось інше. Можливо, навіть більше.
За ці два дні я побачила, якою є сьогодні наша Церква: її молодь, священство, монашество, миряни. Якими є ми в Церкві, бо ж Церква – це і є ми.
Так, стереотипів є ще багато. Вони іноді дуже живучі, і часом ми, самі того не розуміючи, ті стереотипи підтримуємо в їхньому існуванні. Але якщо вдуматись, то дуже часто це всього лише результат чужих думок і стверджень. Думок і стверджень, котрі насправді є хибними. Саме на таких заходах стереотипи ламаються – живе свідчення і живий приклад показують молодій людині, якою є Церква зараз, її справжнє обличчя.
А це, крім всього іншого, круті християнські гурти: насправді мені здавалось, що зараз такою музикою займаються лише непрофесійно – от вам ще один стереотип.
А ще священики, котрі о третій годині ночі, обкутані пледами, сповідають паломників (таких же обкутаних) на церковному подвір’ї. Священики, котрі як ніколи близькі до своїх вірних.
Молодь, яка не боїться ставити незручні запитання. Молодь, яка слухає.
Старші люди, котрі попри свій вік докладають величезних зусиль, аби прийти і бути частиною молитовної ходи. Як часто нам бракує таких зусиль…
Церква може бути ”живою”. Церква може бути сучасною. Вона такою є.
Варто лише ”встати з дивану”, прийти і в цьому переконатись.
